Із футбольних полів – на поля сільськогосподарські
Він сім сезонів відіграв у Професіональній футбольній лізі, зігравши у Першому та Другому дивізіонах 136 матчів, забивши 3 м’ячі. Але в неповних 24 роки завершив виступи, вирішивши присвятити свій час абсолютно незвичному для вітчизняних спортсменів бізнесу.
Назар Кміть, колишній півзахисник футбольного клубу Скала, нині розвиває власний бренд харчової продукції – натуральних сирів «Мукко». У нашій бесіді – кози-легіонери, сільськогосподарські угіддя розміром з місто, а також роль у сироварінні золота, віскі та найдорожчих у світі приправ.
«Юридична освіта на фермі не пригодилася. У нас взагалі по професії працює лише одна людина»
– Футболісти весну, зазвичай, люблять – після виснажливих зимових зборів та одноманітних тягучих днів на клубних базах грати «на чистовик» значно приємніше. Наскільки насичена весна для людей, які займаються сільськогосподарським та харчовим бізнесом?
– Ви знаєте, у роботі з землею, продуктами простих відрізків часу просто не буває. Як у нас? Маю пояснити: у нас – сімейний бізнес. Чоловік моєї сестри займається, власне, сільським господарством, я займаюся суто сироварінням. Коли був піст, у нас затишшя, а у тих, хто займається в агросекторі – безсонні ночі.
– Ваші бізнеси пов’язані?
– У нас інтегрована компанія, тому всі одне від одного залежимо й одне одного підтримуємо. У нас свої тварини, своє молоко, свій сир – і, відповідно, власні продажі. Мій сектор – це виробництво сиру. Наша компанія називається «Мукко». Просуваємо наш продукт, торгову марку розкручуємо, виробляємо й продаємо сири по всій Україні й замовникам з-за кордону.
– Яка у вас освіта й чи багато довелося вчитися для бізнесу?
– Освіта у мене юридична й поки що мені не стала в нагоді. Але взагалі у нас на заводі по професії працює лише одна людина – моя дружина. У неї освіта туристознавства, ось вона й правильно вибудовує роботу з туристичними компаніями, щоб привозити екскурсії, вести роботу з людьми в соцмережах і так далі.
– Усі ми розуміємо, сир робиться із молока. А з якого саме?
– У нас дві ферми поруч із містом Стрий – коров’яча та козяча. 1000 кіз. 350 корів. 1000 гектарів землі.
– Ох. Це ж ціла маленька армія й клаптик землі, співставний із пристойного розміру містечком. Коли-небудь бачили їх усіх разом?
– Так, звичайно. І кожен може побачити, бо у нас щоденно бувають екскурсії з дегустацією продукції. Щодо землі, то її, до речі, у нас не так уже й багато – більш крупні, круті аграрії мають у 5-6 разів більше, великі латифундисти – ще більше. Але нам вистачає. Для потреб тваринництва потрібно тільки 400 гектарів, а ще на 600 ми бавимося зерновими. Ось цього року соняшник садитимемо. Тварин своїх годуємо сіном та комбікормами.
«Привезли із Франції 300 «легіонерів»
– В цілому по Україні тваринництво значно зменшило обсяги поголів’я – в порівнянні з ситуацією 30-літньої давнини. Ви на собі це відчуваєте?
– Мені здається, тваринництво справді помирає. Ось до нас недавно звернулися з пропозицією, що продається 5 молочних заводів на Львівщині.
– То чому ж ви вирішили працювати в секторі економіки, який перебуває в стагнації?
– Річ у тім, що я отримав серйозну травму – пережив операцію на пахових кільцях, лікарі не рекомендували бігати мінімум 6 місяців. Думав, чим зайнятися. На емоціях найперше, чого захотів – відкрити ресторан у місті Стрий. Розробив уже певні ескізи, напрацювання. Пішов до батька, а він – досвідчений бізнесмен, який випробував кілька різних галузей діяльності. І він мені відразу сказав: «Ні, роби будь-що, але не ресторан!»
– Чому?!
– А він мені відразу сказав: «Це буде велика кухня для тебе та твоїх друзів-футболістів». Сам по собі один ресторан, та ще й у невеликому місті, був би нерентабельним. Якби ще мережу із ста закладів по всій Україні розвивати, то одна справа. Я погодився із його аргументами.
І так склалася доля, що до нас приїхав пан Бернард – бельгієць, який має козячу ферму на Львівщині – і запропонував нам бізнес-план з проектом на 200 кіз, маленьку сироварню, щоб на Стрийщині продавати свіжу молочну продукцію. Це нас дуже зацікавило: ми відразу вирішили, що масштаб буде навіть більшим – на всю Львівщину. Закупили у Франції 300 альпійських кіз по 85-100 євро за голову…
– Тобто, у вас «легіонери»?
– Так, тому що у них хороша генетика та продуктивність.
Так от, уявіть собі – ми ще навіть молока не мали, а пішли дзвінки: «Ми чули, що ви починаєте таку справу. Не знаємо, чи це буде молоко, чи сир, чи ще якісь молочні продукти, але точно у вас куплятимемо!».
Ми зрозуміли, що це такий «синій океан» на ринку, де невелика конкуренція, є потреба в екологічно чистому продукті. Тому масштабували проект до всеукраїнських розмірів.
– І хто ж ваш покупець? Великі мережеві ресторани чи звичайні люди – покупці маленьких магазинчиків?
– У нас усі клієнти – однакові. Дуже хочемо, щоб наші продукти дійшли до кожного покупця. Тому співпрацюємо з великими мережами супермаркетів – «Сільпо», «Ашан», «Мегамаркет», «Таврія-В», «Білла», зараз із «Новусами» підписали угоду. Плюс – усі великі 5-зіркові готелі. Ось де ми присутні.
Львів нас купує найбільше, але зараз почали дуже добре працювати Харків та Київ. Є великий інтерес з-за кордону. У нас побували делегації з Англії, Франції. Йде до підписання двох контрактів на поставку, тому що люди особисто до нас приїжджали, інспектували виробництво – є конкретне зацікавлення.
«Спершу зіпсували 3 тонни сиру – 30 тонн молока»
– Ну, судячи з географії розповсюдження, це і преміум-продукт, і масовий продукт. Як розробляли рецептуру, лінійку продуктів?
– Спочатку ми шукали по Україні технолога, який має досвід. Знайшов лише одну жіночку віку 74 років у Харкові й зрозумів, що у нас велика проблема. І легше буде власного спеціаліста підготувати, аніж десь когось знайти.
Обирали людину за кількома якостями – ретельністю, охайністю, чистоплотністю у всіх сенсах. Провели ряд співбесід і знайшли дівчинку, яка любить готувати та вирізняється пунктуальністю. Коли вона на співбесіду прийшла за п’ять хвилин до початку, ми зрозуміли, що то – наша людина, і треба тепер навчити її щось робити з молока.
Далі я, наш технолог Інна та нинішній директор заводу Олег вирушили в Голландію. Спершу приїхали на чотири дні, записали рецептуру справжньої голландської класики сиру. А назад повернулися – і розвели руками. Наче й зошити всі списані, а як зробити голівку сиру – не знаємо. Зрозуміли, що треба на довше їхати.
Тож три місяці провели на різних нідерландських заводах – які переробляють від 500 літрів молока на день до 20 тонн. Вчилися всьому – підлоги мили, форми мили, лише через тиждень нас підпустили до сиру. Зате після такого досвіду приїхали й зварили такий сир, який уже можна було без сорому назвати сиром.
– Скільки часу пройшло від рішення робити сир до, власне, першого зробленого власними руками продукту?
– Півтора року. Нашій компанії три роки – від того часу, як ми з Іваном Дудиком почали косити траву біля закинутих ферм і донині, коли вже маємо стабільне виробництво.
– Є знаменитий анекдот. У англійського фахівця із газонів розпитують, як же вдається робити таке зразкове смарагдове поле. Каже: «просто кошу його й поливаю». «І все?!!». «Так, просто я, мій батько, мій дід робимо це безперервно впродовж ста років». Із сирами схожа ситуація? Як відкривали для себе на практиці секрети визрівання сиру?
– Процеси тут ніби й прості, але насправді дуже важкі. Молоко кожної секунди міняє свою структуру й показники. Тому виявляється, що робота з ним найважча.
За ці півтора роки, що ми працюємо, зіпсували 3 тонни сиру – відповідно, 30 тонн молока. У нас не було справжнього технолога й досвіду, зате ми все це випробували своїми роками й виростили власних фахівців. Тепер ми знаємо, що наш технолог старається, вчиться й нас не обдурить.
Робити сир – дуже складно. Тут багато нюансів, і вони весь час випливають у роботі. Не можна прочитати книжку й зварити сир. Доведеться йти до бажаної якості методом проб і помилок.
«Людям подобається не звичайний, старосвітський сир, а виріб із трюфелем, віскі, шафраном»
– Знаходимо у вас сир із віскі. Що, справді з пляшечки чи бочечки в сир додаєте дорогоцінний алкогольний напій чи є нині ароматизатори, які позбавляють від такого головного болю?
– Є, звісно, ароматизатори. Але ми справді додаємо справжнє віскі, тому що не хочеться халтури. Якщо вам пощастить потрапити на екскурсію в період варки цього сорту сиру, зможете в цьому переконатися.
– Як дійшли до такого рецепту?
– Спробували в Голландії сир з пивом. Нам сподобалося. Почали думати, який алкоголь собі задіяти. Зробили десь 15 варок сиру з різним алкоголем – віскі виявився найсмачнішим. Потім ще десь 5-6 разів удосконалювали рецептуру, поки не досягли того смаку, який нині виставляємо на вітрини магазинів.
– Цей сорт і є найпопулярнішим?
– Користується попитом. А ще зараз набирає популярності сир із трюфелем, хоча він найдорожчий. Зараз люди стали вибагливішими, тому сири з незвичайними смаками дуже цінуються.
У цьому й різниця між нами й «старою школою»: радянські технологи знали, як зробити основні вироби – «Сир російський», «Сметана селянська», «Кефір такої-то жирності», «Молоко в картонних трикутничках». Освоїли рецепт – і робили його без жодних змін 20 років.
А ми дали свободу творчості нашому технологу, тому отримали сир з алкоголем, травами, прянощами. Ось випускаємо вже сир з «пажитником» (українською – гуньба, англійською – fenugreek). А цієї весни отримали з Ірану шафран – найдорожчу в світі приправу. Це буде преміум-сир. Зробили вже три варки з шафраном, дуже цікаво!
Маємо сир із їстівним золотом…
– Суми, які інвестуєте в виробництво таких «видумастих» сирів, можна порівняти з тими, які витрачаються, скажімо, на покупку футболістів?
– Та що ви, у нас же футболісти безцінні!
– В сенсі, що їх ніхто не купує і вони переходять як вільні агенти?
– Так уже виходить…
«Футболісти рекламувати нас «за сир чи спасибі» не захотіли»
– Нині, на третій рік роботи компанії, ви вже виходите в плюси чи у вас все ще стадія становлення бізнесу?
– Так, інвестувавши в перші роки кілька сотень тисяч євро, ми вже за рік вийшли в операційний плюс.
– Один футбольний знайомий вирішив відпочити оригінально: поїхав у село в Баварії, десь поближче до Альп. Ідилія абсолютна – чистота, порядок, єдине – в подвір’ї легкий запашок. Навіть не те, що неприємний – а якийсь незвичний. Запитує господаря, а що ж це, і герр відповідає: «А у нас за приміщенням міні-готелю свиноферма». У вас ферма ближча до давніх зразків чи до сучасних?
– У нас нічим не пахне, але ферма при цьому повноцінно працює. Тримаємо все в чистоті само собою. До того ж, у нас постійно екскурсії – за місяць буває біля тисячі гостей. Ясна річ, це все також тримає в тонусі. Працюємо за всіма технологіями, всі співробітники чітко виконують графік чищення.
– До слова, екскурсії – це для вас заробіток чи інвестиція в рекламі?
– Ні, не заробіток – просимо гроші в відвідувачів лише за той сир, який вони беруть собі для дегустації. Справді, для нас екскурсії – це реклама нашого продукту, яка працює на впізнаваність бренду.
– Ви грали в футбол багато років. Маєте, напевно, багатьох друзів тут. Не виникало думки залучити умовних давніх знайомих по юнацькій збірній України залучити до реклами «Мукко»?
– Не хочуть. Коштів хочуть. Ми зверталися до декого, хотіли безкоштовно – бо були стартапом, у якого не було коштів на рекламу. Нас не підтримали на початкових етапах, хоча були ідеї двох цікавих роликів. Тож зрозуміли, що «за сир або за дякую» нас рекламувати не будуть.
– Як футбольний світ сприйняв інформацію про ваш новий бізнес?
– Друзі – добре. Трішки «травили», але за два-три місяці змирилися з цим. Тепер же колишні одноклубники кажуть, що коли зав’яжуть з футболом, щоб я брав їх на роботу. Може, візьму. А, може, й ні.
«Про корупцію чи хабарі нам нічого сказати. А от найважче – це підключити електрику та газ»
– Звучить все в нашій бесіді цікаво, але камон – це ж Україна. Нам не повірять, якщо не буде в інтерв’ю згадок про корупцію, хабарі й усе таке стереотипне. Що поганого в тому, щоб бути бізнесменом у наші часи у нашій країні?
– Чесно, навіть не знаю, що вам такого сказати. Ніхто нам не погрожував, ніхто нічого не вимагав.
Найважчий момент – електрика й газ. Ми рік часу з тим боролися, щоб їх провести. Здавалося б, ми – споживачі, готові платити, за нами повинні бігати, але ж ні – маса папірців, ставлення, наче це тобі треба. Ні, тут не так, як у Європі – у нас треба написати купу заяв і заплатити купу грошей за підключення, щоби потім їм платити, а в Європі реалізатори електрики та газу стоять з готовими дротами та трубами, ладні все миттєво підключити, аби тільки не втратити споживача.
На жаль, поки що у нас нема конкуренції цим монополістам і все ще недоступними лишаються альтернативні види енергії. Сонячна енергія вигідна в тому, щоб трішки себе забезпечити і потім свою енергію постачати державі в загальні мережі. А вітряна енергія – це взагалі непідйомно. Наскільки знаю, один вітряк три мільйони доларів коштує. Вісім чи дев’ять років це все буде окуплятися.
– Коли з’явилася інформація, що ви почали такий бізнес, полетіли в каментах єхидства: «Ну, звичайно, тато – губернатор, «Моршинська», футбольний клуб, всі діла…». Об’єктивно, ви могли б почати й розвивати цей бізнес без допомогти Миколи Кмітя і наскільки ви в ньому самостійні?
– Та могли б. Довше просто робили б – скажімо, замість трьох років п’ять, а то й більше. Але я дуже вдячний татові – не стільки за гроші (це для перших 200 кіз ми брали власні кошти, а далі брали позику в банку), як за його влучні поради. У нього величезний досвід. Він бачить все наперед. Те, що він нам порадив, допомогло уникнути багатьох помилок і зменшило труднощі в розвитку.
– Ви – Назар Кміть, очільник компанії, яка розвиває власну торгову марку з великою лінійкою товарів. А який ваш особистий рівень замученості в виробництво? Що ви робите і що вмієте зробити своїми руками?
– Ми стараємося так будувати роботу, щоб уміти все потрошку. Всі процеси від початку до кінця я проходив і знаю. Кіз за кордоном особисто вибирали. Самі підбирали автомобілі для їх перевозки. Самі оглядали й ремонтували інфраструктуру. Самі траву косили. Я особисто роди кіз приймав – у нас уже третій окіт. Сир у Голландії сам вчився варити, особисто й своїми руками. Тож, якщо раптом зайду на ферму й матиму сам усе робити, то зможу сам і покажу іншим, як це зробити.
– Ваше виробництво таке споконвічне, такий собі острівок автентики та стабільності в бурхливому сучасному світі. Ну справді ж, сири робили ще в античні часи. Хай процес став технологічнішим, але молоко та людські руки лишаються тими ж. Наскільки ви автономні в вашому розвитку, чи залежите від ситуації в країні, президентських виборів та інших турбот сьогодення?
– Залежимо від загальної обстановки. Ми ж громадяни України, які живуть у цій країні. Маю сказати, що ми дуже зацікавлені в розвитку нашої держави, її співпраці з сусідніми країнами, Євросоюзом у цілому. Все це повинно сприяти розвитку аграрного та харчового бізнесу в Україні.
Можу сказати, що Львівська область нам не тільки не заважала, а ще й де в чому допомагала. Трішки залежні ми від дотацій – бо в країні зовсім не розвинене вирощування великої та малої рогатої худоби. Ми навіть писали листа міністру, але його звільнили, зараз там якийсь новий виконувач обов’язків, тому сподіваємося, що все-таки буде підтримка такого напрямку, як козівництво. Погано, що у нас у країні нікому не справи до сільського господарства. Там вибори Президента, далі – парламенту, а сир же треба робити щоденно.
– Яке місце зараз посідає футбол в вашому житті?
– Бігаємо з друзями кожного вівторка. Дивлюся матчі юнацьких команд Скали, збірної України, наших клубів у єврокубках.
Джерело: sportarena.com
